Кожен має право хоча б раз добряче злякатися: Філософія крізь фільми жахів

Страх є виявом досконалості людської природи. — Серен Кіркегар

Ви любите фільми жахів? Ви готові добровільно споглядати сцени насилля, з ріками крові та передсмертними криками? Вам подобається змушувати себе сіпатися та заплющувати кожний раз очі під час появи на екрані темного силуету за спиною приреченого героя? А потім не спати усю ніч та перевіряти темряву на наявність небажаних гостей?
Відповісти «так» на перше питання набагато легше, ніж на усі наступні. Бо дійсно, жоден фільм жахів не дасть вам відчути радість, легку ностальгію, подив або тонкий сум. Усі «прийнятні» емоції зникають. На їх місце заступає страх.
Невже тоді усі любителі хоррорів — потенційні психопати? На щастя, у світі все надто заплутано і неоднозначно. Зняти протиставлення «нормальних», «адекватних» та «неприйнятних», «девіантних» емоцій доволі легко, якщо ми подивимося на цю парадигму з точки зору філософії і спробуємо прослідкувати її зв’язок з фільмами жахів.

Давайте поглянемо на людське буття з усіма його негативними проявами, хибами, з його раптовою скінченністю та таємницею за лаштунками. Можливо, тоді нам вдасться відповісти на питання, навіщо ж ми змушуємо себе боятися і що насправді є об’єктом нашого екранного страху.
Причин може бути безліч, але є чотири головні, що варті нашої уваги, навіть якщо ми далеко не любителі хоррорів.

Едвард Мунк: Крик.1893

 

Смерть. Насправді, ми достатньо хоробрі аби не боятися Ганнібала Лектера, зомбі, чи привида Кривавого Барона. Вони нас не лякають.Нас лякає те, що вони роблять. Нам страшно, бо вони в один момент забирають життя. Без особливих роздумів, вагань, технічно і швидко. Ви помічали, що мертві у фільмах жахів миттєво забуваються (якщо, звісно, не перетворюються на зомбі)? Їх рідко оплакують, — на це нема часу. Продовжують діяти живі, допоки не лишиться один герой, або не помруть усі. Спостерігаючи за тим, як смерть стає буденною, банальною справою, ми наближаємо цей феномен до свого досвіду. Зустрічаючи смерть на екрані, ми певною мірою нівелюємо наш страх перед нею. Виходить щось на кшталт замісної терапії. Щоправда, навряд ми помремо від рук сконструйованої генієм ляльки або від нападу вампіра.

Едвард Мунк: Жінки на березі. 1898

Життя. «Більшість людей абсолютно не цінують свого життя. Але тільки не ви. І не тепер.» Цю фразу ми чуємо у багатьох фільмах відомої усім серії трилерів «Пила». Джон Крамер, приречений на смерть чоловік похилого віку, обирає жертв, що забули про цінність життя. Виживе лише той, хто зробить усе можливе, аби залишитися на цьому світі. Жорстоке натхнення як поштовх до переосмислення власної позиції, настроїв та намірів. У фільмах жахів поряд з профанацією смерті виступає піднесення життя як того, що можна втратити за долю секунди. На екрані криваве місиво, а у нас в очах не сльози, а німий жах. Ми не співчуваємо загиблим. Ми налякані тонкою межею між життям та смертю. Тому ми тепер не ті дурні, що добровільно лишилися у переповненій привидами оселі. Девіз: «Життя прекрасне, допоки ти живий».

Едвард Мунк: Меланхолія. 1891-1892

Абсурд. Був такий філософ — Альбер Камю і сказав він, що наше життя — суцільний абсурд. Ми не знаємо, звідки ми прийшли і куди прямуємо, зміст кожної наступної хвилини прихований від нас. Низка вкритих темрявою моментів змінюється без нашого відома, але ми і не повинні втручатися. Для Камю у цьому питанні відсутній фаталізм, людина не здається під натиском долі і просто відпускає усе на самотік. Ні, людина, як індивідуальна особистість повинна прийняти абсурдність буття і діяти вільно, імпровізовано, абсурдно. До дій нас змушує невідоме «після» і кожна мить, яка наближає нас до відчування плинності та скінченності.
Хоррори якомога ліпше демонструють подібну філософію. Навіть складні сценарні перебіги насправді наповнені здебільшого хворобливими маніпуляціями з логікою і свідомістю героїв фільму та глядачів. Чому та жінка слухає промови ман’яка і захоплюється ним, адже вона — його потенційна жертва? Чому головні злодії у більшості випадків постають найхаризматичнішими персонажами? А у фіналі — жодного проблиску надії, лише ще яскравіше зображено безвихідь. Переглядати фільми жахів означає робити вибір на користь безсенсовості.

 

Едвард Мунк: Тривога. 1894

Страх. І нарешті, так. Особливих суперечок бути не повинно: ми дивимося хоррори, бо хочемо відчути страх. Не перевірити себе на мужність і витримку, а змусити себе тремтіти від жаху. Філософи-екзистенціалісти скажуть вам, що усе вірно. Страх відкриває перед нами буття у його тремтливій недосконалості, мінливості та рухливості. Страх позбавляє нас фундаменту та нав’язаних орієнтирів, натомість змушує нас поглянути у зяючу прірву без кінця і без краю.

Формула, що вимальовується після цих чотирьох пунктів може виглядати наступним чином:
Страх дозволяє нам поглянути в очі абсурду і смерті та мужньо прийняти прекрасне у своїй непередбачуваності життя.

До цього нас закликають Серен Кіркегар, Фрідріх Ніцше, Мартін Гайдегер, Альбер Камю, Отто Больнов, Пауль Тіліх, чиї погляди гармонійно вплітаються у кінематографічний жанр хоррору та продовжують своє життя часто без відома «піддослідних» глядачів. Навряд хоча б один з цих філософів захоплювався фільмами жахів. Але втім, їм стало натхнення налякати декілька поколінь і залишити довготривалий післясмак союзу тривоги, страху та дійсної мужності.

Пропонуємо вам почитати дещо з арсеналу філософії екзистенціалізму і побачити, чому «…кожен має право хоча б раз добряче злякатися».

  1. Отто Больнов. Філософія екзистенціалізму. Розділ 8: Страх.
  2. Альбер Камю. Міф про Сізіфа.
  3. Жань-Поль Сартр. Екзистенціалізм — це гуманізм.
  4. Мігель де-Унамуно. Про трагічне відчуття життя. Розділ 6: На дні безодні

 

 

 

За текст і 4 роки на філософському факультеті відповідальність несе: Губіанурі Маріамі

 

Один комментарий к записи «Кожен має право хоча б раз добряче злякатися: Філософія крізь фільми жахів»

  1. Пингбэк: Найдите привидение в шкафу: Чем пугает нас Хеллоуин в XXI веке | CEDRA

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *