«Британський театр перестав бути музеєм великих творів минулого»: Девід Едгар між театром та політикою

Ми живемо в світі, де кіно- і телемистецтво суто візуальне. Наш глядач знає лише ті імена та обличчя, які бачить на екрані. Але ще з мультика «Фільм, фільм, фільм» ми довідалися, що кіно — це сценаристи, насамперед, режисери, звукорежисери, редактори, освітлювачі, декоратори, гримери, продюсери, працівники сцени або знімального майданчика і лише насамкінець актори. Нам відомі імена Бенедикта Камбербетча, Джуда Лоу, та Ентоні Хопкінса, але Теренс Раттіген, Річард Стілг, Рональд Харвуд – для нас просто англійські прізвища, у той час як п’єси цих людей відкрили для кожного з них шлях у великий світ мистецтва. Так само, ми всі знаємо Хелену Бонем Картер, але жоден з нас не чув імені Девіда Едгара. А саме він написав сценарій до фільму «Леді Джейн», який вивів акторку на великі екрани.

Взято з independent.co.uk

Тепер ми знайомі з Девідом. Він автор близько сотні спектаклів, поставлених у найвідоміших театрах світу, зрежисованих для великих екранів та перетворених на радіоп’єси. Тепер (нарешті!) з його творчістю зможе познайомитись і київська публіка, і для цього не обов’язково знати англійську, адже трилогія Едгара про Холодну війну, падіння Берлінської стіни, радянське мислення — вже перекладена українською, і взимку Мистецький Арсенал обіцяє показати нам прем’єру.
Відданий своїй праці, натхненний, сповнений ентузіазму автор і просто приємна людина, Девід представив український текст своєї п’єси «П’ятдесятниця» і прочитав автобіографічну лекцію, яку також можна сміливо ставити у театрі як спектакль-монолог.

Все родом з дитинства

«Коли мені було 3 роки і 8 місяців, я вперше потрапив до театру. Ставили «Красуню та чудовисько», і коли на сцені вперше з’явилася страшна потвора в масці, я почав верещати на весь театр. І вкінці-кінців, моя поведінка ледь не зірвала спектакль, і мене мали вивести із зали. Але, на щастя, моя тітонька була адміністратором цього театру. Мене відвели за лаштунки, у гримерку. Я бачив, як чудовисько зняло маску, ми потисли руки, потім воно знову її вдягнуло, ми вдруге потисли руки. Я почувався впевненіше, і коли чудовисько знову з’явилося на сцені, я знову почав верещати на весь театр.

З того часу я добре почувався у театрі, але не настільки як вперше. Через рік, знову, я пішов на виставу «Вогниво», п’єсу повну загрозливих відьом і здоровезних собак. Але того разу я вже був мудрішим. Я розумів, що все це ілюзія. І от, у день, коли магія померла, я осягнув, що прагну допомагати створювати ці чародійства»

londontheatredirect.com

«З 13 до 19 років мої амбіції дещо звузилися. Після провального виконання ролі міс Прізм у п’єсі Оскара Вальда «Як важливо бути серьйозним» у шкільній виставі, хоча особисто я був переконаний, що винні туфлі. Моя мати підсумувала: «Ну, любчику, ти ж не станеш актором, правда?» Протягом наступного року я зрозумів, або ж мене просто сповістили, що навряд чи я зможу стати художником, режисером чи сценографом. Тож, методом виключення, я став драматургом.

В моєму житті є третій визначний вік. Мені було 20, я був студентом другого курсу. 1968 рік був роком заворушень у Парижі, безчинств у центрі Демократичної конвенції у Чікаго, вводу радянських військ у Чехословаччину. Мої спогади про студентські повстання кінця 60-х, які охопили весь світ, надали моїй роботі особливого значення. Так само, як і моєму життю, яке пробігало через процеси різноманітних ревізій. Так триває і донині»

Стан драматургії

«Я хочу розповісти, чому це було гарним рішенням. Чому за останні 60 років питання, що поставали перед британським суспільством, послідовно, жорстко піднімалися і у театрі. А в театрі траплялися короткі періоди, коли вся енергія спрямовувалася на нові постановки класики. Але не дивлячись на це, я все ж таки вважаю, що з кінця 50-х років, протягом 5-ти хвиль нової драматургії британський театр нової доби був набагато цікавішим за постановки давньогорецьких трагедій, чи Шекспіра чи Ібсена.

Період, коли я потрапив до театрального життя, був особливо плідним, дякуючи трьом причинам. По-перше, на додачу до всіх бурхливих подій у 1968 році у Великобританії була скасована цензура у театрі. Це означало, що британські драматурги могли робити такі речі, про які і мріяти не могли колись: показувати двох чоловіків, які ділять ліжко, говорити про венеричні хвороби, критикувати королівську родину, ображати зарубіжні країні, які вважалися дружніми, або зображувати Бога.

Як наслідок цього скасування, в кінці 60-х значно зросла державна фінансова підтримка невеликих театрів. І тут сталося вибухове розширення альтернативного театрального простору. Театри виходили за межі театральних будівель, переміщувалися в клуби та паби, підвали та горища. І цей театральний простір зажадав нових п’єс. І тоді діячі театрів мейнстріму, замість відродження класики, почали ставити нові п’єси. Часто-густо у невеликих театральних студіях»

«Озирнись у гніві». Уголовній ролі Девід Теннант

«Найбільш видатні театри мейнстріму, як Ройял-Корт у Лондоні, у 1956 році поставив поворотну п’єсу Джона Осборна «Озирнись у гніві». Дія у цій п’єсі відбувається не у вітальні заміської резиденції вищого класу, а з викликом була перенесена на кухню мідлендського будинку нижчого класу. І, таким чином, дала назву новому жанру — «кухонна драма» та новому герою — «розлючений молодик». Озборн вказав шлях цілому поколінню розлючених молодих драматургів, що писали про нижчий клас та політику.

Моє покоління, що прямувало за ним, було наснажене скасуванням цензури і розвитком альтернативного театру. Він переростав у театр шаленості, театр гніву та бунту, що розгортався поза будівлями театру.

Потім, у 1970-ті роки, дехто з нас вирішив перенести цю роботу з вулиць на підмостки великих лондонських театрів: Ройял-Корт, Королівська Шекспірівська Компанія, а також Національний театр. І нас там радо зустріли.

Так звані п’єси про стан Англії стали творами маніфесту. Автори створювали значні тексти про громадське життя тогочасної Великобританії. Вони поділяли думку про те, що держава не здатна була впоратися із втратою розваленої імперії, погіршенням економічної ситуації та культурного життя. Драматурги пророкували швидкий колапс, і появу на цих руїнах якоїсь невизначеної соціальної утопії»

«Привид опери», Лондон

«І дійсно, в кінці 70-х з’явилося щось нове. Але це була не соціальна утопія, а відроджений консерватизм Маргарет Тетчер. Це вдарило і по театрам. Але почали відроджуватися і комерційні театри, нові форми хай-тек. Ретельно скомпановані сучасні мюзикли Ендрю Ллойд Вебера та інших, які стали неймовірно успішними. За ними з’явилися мюзикли тієї ж школи: «Кішки», «Привид опери», «Знедолені»… Вони нечувано довго не сходили зі сцени.

В тіні цього успіху сталися глибокі зміни у світі нової драматургії. У 1980-х роках написання п’єс перестало бути суто чоловічою справою. Драматургам у Британії вже не обов’язково було носити ім’я Говард, Девід чи Джон. У 1979 році писали двоє сучасних авторів-жінок, які були відомі всій країні: Пем Джеймс і Керіл Черчелль. А за 10 років вже творили 2-3 дюжини жінок, які по-чоловічому розуміли історію, а також поставили під сумнів твердження, що політика зупиняється на порозі їхньої оселі.

1980-1985: нові твори складали до 12% репертуару основних театрів Лондона та у регіонах

1985-1990: нові п’єси — 7%

На початку 90-х можна було ствержджувати, що нова драматургія відійшла. Але, звичайно, все це було не так»

Новий етап нової драматургії

«В середині 90-х вибухнула нова драматургія, створена новими авторами. Вони не були виховані на студентських заворушеннях чи феміністичних рухах, а на довгих роках правління Маргарет Тетчер, кризі ВІЛ-СНІДу, соціальних негараздах, наркотичній залежності, проблемах позбавленого власності нижчого класу. Роботи цього покоління відомі як «молоді і нахабнуваті» твори, чи «нова брутальність». А в континентальній Європі вони буди відомі, як нова європейська драма. Звісно, що ці твори вплинули на британський театр. Вони описували життя молоді, відвертої та блискучої, секс, вживання наркотиків, насильство. Вони поширювалися по всій Європі, і наприкінці сторіччя навряд чи був якийсь театр у Німеччині, що не поставив «Підірвані» Сари Кейн, де дія розгорталася у номері готелю у Літці, який перетворювався на зону бойових дій на Балканах. Або «Закупи і трахання» Марка Равенхілла — перша, але не остання п’єса, де використовувалося це слово у назві, що змусило знітитися усіх розповсюджувачів квитків по всьому континенту»

«Критики розповідали, що сталося з цією хвилею після символічної події — трагічного самогубства Сари Кейн у лютому 1999. На рубежі століть здавалося, що нова драматургія деградувала, перетворилася на низку п’єс про молодих людей, які гучно стрілялися у квартирах південного Лондона. Але в перші роки 21 сторіччя театр отримав нову тему та нову форму. Теракт 11 вересня 2001 року і підйом ісламського фундаменталізму, вступу західних країн у Афганістан, Ірак, породили 5-ту хвилю нової драматургії.

Вербатум — нова форма драми, стенографічної драми, джерелом якої стали або документи та стенограми судових засідань, або матеріали інтерв’ю. Вони були сильними журналістськими роботами, але не дивлячись на це, драма- вербатум часто ставала способом уникнути відповідей на певні питання. Суть даного твору у тому, щоб представити тезу, не обтяжену конкретними фактами. А перевага театру-вербатум у представленні конкретного факту, не обтяженого тезою.

Тож, я зітхнув з полегшенням, коли пройшли нульові, настали 10-і роки нинішнього сторіччя, і це покоління драматургів, все більш розмаїте етнічно і гендерно, знову повернулося до більш художнього викладу тем нинішньої доби. Найбільшим хітом 2015 року стала п’єса Майкла Бартлетта «Чарльз ІІІ». Події, не дивлячись на те, що вони були про реальну королівську сім’ю, відбуваються у майбутньому. Після смерті нашої королеви, коли принц Чарльз стає королем. І це робить цю п’єсу абсолютно художнім вимислом»

«Чарльз ІІІ», з фільму 2017 року

«Але головною рисою останніх років стало розмаїття нових творів. 20% репертуару британських театрів складали нові твори, а до 2008 року їхня кількість подвоїлася, становила вже 42%. Останні дослідження показують, що наразі їх більше ніж 50%. Вперше з початку обліку кількість нових творів перевищувала частку відтворення драматургічних шедеврів минулого.

Якщо ви підете зараз до британського театру, то ви скоріш за все потрапите на щось нове: нову п’єсу, нове аранжування, нову постановку, новий переклад. І в більшості випадків це будуть твори на політичну тему. Британський театр перестав бути музеєм великих творів минулого, він став місцем, де сучасні твори піднімають серйозні питання сьогодення. Я вважаю, що моє рішення увійти у цю профессію і залишитися у ній було вірним»

Сподіваємося, що наступного року побачимо п’єсу Девіда Едгара у Києві.

На лекції побували Катя Потапенко та Дарія Сухоставець

 

 

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *