Чи вміємо любити людей?: Вистава «О два». Думка

Дикий театр — це нові андеграундні вистави неформальних театрів з усієі країни. Куратори також обіцяють гастролі іноземних театрів. У січні на Сцені 6 презентували виставу «О два» за п’єсою російського автора Івана Вирипаєва «Кисень». Одразу хочеться відзначити авторку перекладу Тамару Трунову: дуже приємна мова, красиво підібрані слова та звороти. Кожне слово має силу.

Дарія Сухоставець про головні питання та варіанти відповідей

Початок нагадав варіації на тему «Трупу нареченої» Тіма Бартона. Коли імовірно мертві герої були яскравішими та жвавішими за живих. Здавалося б, що за сюжетом двоє закоханих обговорюють трагічну історію кохання та зради своїх знайомих. Але хто їм насправді ті люди, чи закохана пара оповідачів, що є коханням, чим різняться повітря та кисень і що головне? На ці та інші питання відповідатиме п’єса.

Сюжет: Вистава поділена на декілька частин. Кожну розповідає один із молодих оповідачів. Спочатку по черзі, поступово переходячи до діалогу. Глядач починає сумніватися у намірах, поглядах героїв. Навіть у сенсі їхніх слів. Тема для розмови надто банальна: чоловік закохався у іншу та розрубав свою дружину лопатою. Здається, що юнак-оповідач виправдовує чоловіка, а дівчина — його опонентка — засуджує чи не усіх учасників історії. Здається, що вона — романтик, що вірить у вірність та кохання, а він — скоріше ні. Але чим далі розкриваються події, тим більше сумнівів. Врешті-решт, вже немає сталої думки, поділу на «чорне» та «біле». У ході розмови розкриваються і стосунки оповідачів.

Герої: Не герої. Якщо на початку вистави знайдуться ті, кому симпатизуватимеш, то під кінець відкриються найстаріші, найприхованіші шафи з купою танцюючих скелетів. Також варто відзначити повну відповідність образів. Актори дійсно на своєму місці. Дівчина, Хлопець, бидлуватий Саньок, його дружина, столична баришня Саша, її чоловік прокурор — віриш кожному слову, кожному руху. Найбільше хочеться співчувати Дівчині-оповідачці. Вона переживає чи не кожен монолог. Не тільки свій.

Реверанс у бік режисера — Влади Бєлозоренко. Вона мала безпосереднє відношення до кастингу, та змогла пояснити кожному актору, що і як передати.

Диявол у деталях: Музика, декорації, костюми — все просто, але виважено. Можна відшукати приховані символи скрізь. «Дихати повітрям, і мати гроші, щоб його придбати. І боже збав, підсісти вам на кисень» — чи не уся суть п’єси у цій фразі. Але ж явно були і нововведення: сюжети новин, місцевість та алюзії. Особлива вдячність за згадку Грушевського мимохідь (редакція звернула увагу). Неоднозначною стала фраза «…у місті, де досі знімають фільми про революцію…»: чи не усі опитані глядачі спочатку згадали події 2014 року, а потім вже революцію 1917-го. Зал сміявся з запитання: «В якій країні краще жити: Києві чи Україні? » Цікаво, що більше піднятих питань не стосується кохання та пристрасті, але про совість, життя, любов до людства.

Крапля дьогтю: Як на мене, затягнуто. Здається, що у вистави як мінімум два епілоги. Але це не найпопулярніша думка серед глядачів.

На завершення хочеться нагадати питання авторів вистави: Як я живу своє життя? і Що головне?

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *