Про кураторство: Яся Кравченко

Серія інтерв’ю з кураторами мистецьких проектів продовжується дико далі

У лютому 2016 українських театралів добряче струснуло. На сцені з’явився новий незалежний, сміливий і Дикий театр. За два роки їхнім виставам обурювались, аплодували стоячи, радили друзям, радили ворогам. У споживацьку епоху, коли люди розучились дивуватись, і звикли рухатись за інерцією, Дикий залишається чи не єдиним мистецьким проектом, здатним змусити глядача вийти з анабіозу, відчути себе живим. Як бути куратором дикого проекту, і чому директор театру має вміти мити підлогу – знає засновниця і ідейна натхненниця Дикого — Яся Кравченко.

«Наш театр — це система планет»

«Будь-яку людину можна схилити на свій бік, якщо тільки вона не мертва»

«Коли я бачу якесь г.., яке виходить з державного театру, то маю право обуритись. Ви зробили це за мої гроші!»

 «Театр народжується, коли він зустрічається із глядачами. І кожен раз на прем’єрі ми це відчуваємо»

 «Ми працюємо, не допускаючи думки про провал»

«Мені дуже хочеться зробити виставу, в якій глядачам було б по-справжньому страшно»

«У якісь моменти розумієш, що мріяти та не отримувати – це як займатися сексом і не отримувати оргазму»

Про свою роль у Дикому театрі

Найчастіше я підписуюсь як засновниця. Інколи директорка, інколи продюсерка. Можу й кабачком підписатися, це функціонал не міняє. Засновниця – це найповніше визначення. Хто цю всю кашу заварив – той має і віддуватися! Я можу робити будь-яку роботу у театрі, і я так робила, починаючи від нарізки бутербродів перед початком вистави, закінчуючи розвантаженням декорацій і фінансовими питаннями.

Про те, яким має бути директор театру

Якщо ти кажеш «директор театру», зразу у голові чоловік 45 плюс, в напрасованій рожевій чи блакитній тенісці і з животиком. Але я знаю, що в Одесі зараз є Юля Пивоварова, директорка театру, яка зовсім не відповідає цьому образу. Є я, є Влада Бєлозоренко, дівчата з Запорізької нової драми, Львівський театр, і  тут абсолютно інші асоціації.

Якось на лекції для підлітків зі Щастя, мене запитали: «Як визначити, хто в команді проекту має бути головним?» Тоді я знайшла для себе формулу: той, хто має сміливість взяти на себе відповідальність розпочати проект, а потім – має сміливість нести повну відповідальність за його результат, той і керівник. Директор має вміти сказати «ні», в першу чергу собі, в другу колективу. Мені довелося виховувати в собі це. Керувати незалежним театром, це як бути єдиним тверезим на грандіозній вечірці і потім розвозити всіх по домівках. Тому, як не крути, потрібно тримати себе в формі, ясній свідомості, і тримати певну відстань.

В Дикому театрі, ми дуже близькі один одному. Ми вибудовуємо чесні стосунки. Якщо мене хтось бісить – я так і кажу: «ти мене зараз бісиш». І це нормально — напряму говорити один одному, що відбувається.

Дикий – це територія чесності, відкритості, свободи і мрій. Але мрії у нас бувають дуже зухвалими. Передостаннє слово у театрі за мною, останнє – за здоровим глуздом.

Про структуру театру

Ми вирішили відійти від стереотипу традиційного державного театру. Мене дуже лякало те, що там є постійна трупа, і коли їй не вистачає інтенсивної роботи, актори починають між собою пліткувати, влаштовувати якісь внутрішні драми. І вони цим смакують, вони цим живуть. Центр життя переноситься в колектив, часто люди перестають помічати, що навколо відбувається. І тоді митець перестає нормально резонувати. Тому, ми вирішили не створювати цієї закритої системи, де люди живуть плітками. Де в одному кінці театру ти чуєш, що Олю бачили з Колею, а в іншому – вже знають, коли в них дитина народиться. Це проблема закритої системи. Так люди сповільнюються: вони більше не можуть виконувати функцію провідників між сценою та глядачами.

Наш театр — це система планет. Під кожний проект набирається нова команда, інколи дуже неочікувана, адже кастинги у проекти – відкриті, і всі бажаючі можуть спробувати свої сили. Так, за 2 роки ми попрацювали вже зі 120 різними акторами.

Ми також робимо акцент на нових людей. Ми вишукуємо тих, кому можна дати шанс і дозволити розкритись. Це стосується і акторів, і драматургів і режисерів.

З постійних у нас є суперадміни. На кожному новому проекті, вони міняються між собою. Вони супер-функціональні: на одному проекті людина може виконувати функцію помічника режисера, на іншому – вона спілкуватиметься з глядачами, а на третьому – вестиме смм. Попрацювавши в кількох іпостасях, можна зрозуміти, що саме в цієї людини краще виходить, і вона поглиблюється у цьому напрямку.

Є Максим Голенко, як головний режисер, він відповідає за те, щоб ми притримувались курсу. Ми часто працюємо з молодими режисерами, яким, банально, інколи не вистачає досвіду, щоб побачити цілісну картину. І тоді за тиждень-два до прем’єри приходить Максим, дивиться, розбирає, радить, чіпляє свої бантики, придумує фішки і вистава випускається.

Ще зі сталого складу в нас є технічний директор Руслан Березовий та дизайнерка Олена Нікуліна. Олена – людина з неабиякою витримкою, бо власне вона підштовхнула мене до створення Дикого, і зараз завжди залишається поруч. Ми познайомились в театрі Франка, і зрозуміли, що на одній хвилі. Спочатку в нас були проекти вуличної активності. Ми малювали плакати до дня Валентина, і розвішували їх на світанку на бульварі Шевченка, щоб нагадати людям, що треба любити один одного, потім робили разом один аналітично-інформаційний ресурс, і так дійшли до театру.

Про досвід

Мені дуже важко це (ред. бути керівником) давалося і дається. Я розумію, що десь мені довелось себе переробляти. Всі творчі люди – актори, режисери, художники, вони емоційні і ведуть себе як діти, їм потрібна увага, час, приємні слова. Сама по собі не дуже люблю людей, але вчусь J  Також навчилась не нервувати перед прем’єрою і виходом на сцену. Якщо є якість проблеми, то всі вони можуть вирішитись, головне, щоб всі були живі.

Найкорисніший досвід – попередні роботи в театрі і на телебаченні. У Молодому театрі і у Франка був величезний простір свободи, був ресурс, ми могли експериментувати в комунікаціях з глядачами і рекламі. В Молодого у першого в столиці з’явились соцмережі, трейлери, окремі фотосесії акторів. Для 2007-8 року, це було дуже прогресивно. У Франка столітня історія, розповідати її глядачам було приємно і цікаво, підтримувати у комунікаціях статус національного – теж неабиякий скіл. Зараз багато інструментів вже перевірено, і з цим багажем я йду далі.

Досвід роботи на телебаченні (я там була журналістом і гостьовим редактором) дав розуміння, що домовитись можна з будь-ким, якщо він не мертвий. Багато хто не може подолати цей страх, підійти, перепитати, особливо якщо бачить, що людина займає вище положення. У мене такого страху немає, я намагаюсь донести це своїй команді.

А от робота у повітроплаванні навчила безмежно любити справу, якою займаєшся. І я свято вірю, що саме любов рухає мрії до втілення.

Якщо дуже хочеться поставити п’єсу, а авторські непідйомно великі, я вступаю в довгі перемовини, поки не доб’юсь свого. От Ви пишете агенту: так і так, хочемо поставити вашого автора, а він каже: ок, півтори тисячі баксів. А ти розумієш, що в тебе є одна — і це на все – на декорації, рекламу, зарплати, геть на все. Але ж ну дуже хочеться саме цю п’єсу! Ніколи не можна опускати руки, перш ніж не спробуєш усі варіанти!

Мені здається, що все наше суспільство змінилось після революції, переглянуло стосунки з чиновниками. У мене взагалі такий революційний прапор висить, я плачу податки, вони йдуть на зп чиновників, і значить — вони мені винні, принаймні робити свою роботу якісно. І мене дуже дратує, коли люди пластують перед чиновниками, тоді, коли потрібно просто вимагати виконання обов’язків.

Щодо податків, я цим тролю колег з державного театру. Коли я бачу якесь г.., яке виходить з державного театру, то маю право обуритись. «Ви зробили це за мої гроші! – кажу я їм». Люди, які ходять в театр,  мають вимагати кращої якості для себе. Такі театри фінансуються з податків і мають давати рівень.

Про роботу з негативом

У нас є глядачі, яким, наприклад, хтось помстився і подарував квитки в Дикий. Є такі, які, можливо, повелися, на те, що це модний театр, прийшли і обурились, були не готові. Ми окремо це пропрацьовуємо. Як дати людині виговоритися, але не під час вистави. Це дуже потрібний скіл.

Нашим глядачам багато чого дозволено: вони можуть фотографувати під час вистави, можуть бухати. Ми дозволяємо їм все, чого не можна робити у традиційному театрі, але все ж таки сподіваємося на розуміння: ви можете все, але знайте, що ми теж будемо робити те, що схочемо. Ти прийшов бути собою, але інколи люди сприймають це надто буквально. Одного разу, наприклад, прийшов чувак, почав випивати перед виставою. Він почав коментувати все надто голосно. Проти нього збунтувалося півзали. Я підійшла до нього у антракті, зі мною підійшла чоловіча частина зали. Він каже: «я ж у Дикому театрі, отже ви не можете мені нічого заборонити». Я відповідаю: «ок, я не можу заборонити тобі галасувати, але ж ми у дикому театрі, тому ці чуваки навколо можуть з тобою зробити що завгодно».

Про пройдені етапи

Я пройшла всі етапи в Дикому, чесно. Починаючи від розвантаження декорацій, роздачі флаєрів, розклейки афіш і миття підлоги. Це були ті етапи, які я мала пройти сама, щоб розуміти як і що робиться, яка логістика. По-іншому я не зможу брати людей, не знаючи який функціонал вони виконують, що від них вимагати. Є такі етапи, до яких мені просто не хочеться повертатись і коли зараз є можливість делегувати, я це з задоволенням роблю. Мені не складно помити підлогу в антракті у «Вії», ці штуки можуть навіть приносити задоволення: коли ти працюєш цілий день мозком, а потім у тебе є можливість прокрастинувати, роблячи бутерброди, але це втеча від основних задач, які потрібно виконувати.

А зіграти в Дикому?

Ні. Кожна людина має знайти те, що в неї виходить найкраще і робити це. Я себе вже знайшла.

Для мене був перелік театральних іпостасей, починаючи від критика, на якого я вчилась, закінчуючи завлітом, керівником прес-служби, журналістом. Одного разу мене запросили взяти участь у виставі, це була якась напівдокументальна робота. Мені було дуже цікаво. Я вийшла на сцену, як могла зробила те, що мала. Там відбувається якась хімія, дійсно, це як теніс, але енергіями. Я зрозуміла для себе, чому люди йдуть на сцену. Але я від цього відчуваю якийсь величезний стрес, більше того, це виходить у мене погано. Тому я викреслила для себе одразу акторські, і режисерські амбіції, бо репетиції, це дуже нудно, не розумію, як люди можуть місяць-два, один і той самий текст проходити, розбиратись…Я люблю швидкі результати. Таланту художника в мене ніколи не було і не з’явився. Тому просто повикреслювала те, що мене не цікавить, і залишила те, що можу робити добре і не займати чуже місце.

Про походи у інші театри

О, я ходжу. Я дуже вболіваю за весь український театр. Дуже дратуюсь, коли розчаровуюсь, і радію за колег, коли вдається. Я не віддивляюся прем’єри, коли вони виходять, тому що сама розумію, якими вони бувають сирими і незіграними. В Золотих я дивилась «Тато, ти мене любив», мені зайшло. І найбільше з останнього, що мене надихнуло – «Аерофонія» Нової опери, прем’єра якої була в Івано-Франківську. Це було щось неймовірне! На оперу прийшло вісім тисяч людей! Коли усвідомлюєш цей масштаб – ти в Україні, у Франківську, на оперу прийшло вісім тисяч людей. Дуже чекала «Володаря мух», і засмутилась до сліз.

В українських театрів Дикому нема чого переймати. Ми вибудовуємо свою ідентичність. Вона спрямована на конкретних людей, які ходять тільки до нас. Чи до нас і інколи в Золоті, та Чорний квадрат JМи спрямовуємо всі свої вистави виключно на українців, на тих, хто готовий, щоб над ним посміялись, хто може розглядати разом з нами реальність такою, яка вона є. Ми орієнтуємось більше на побутовий гостро-соціальний театр. Ми не намагаємось насадити чужу естетику.

Про «ритуал»

Ритуал ходіння в театр тягнеться від «совка», але дещо збочений. Якщо ти сходив у театр, не випив коньяку у антракті, не аплодував стоячи та не кричав «браво», то ти не був у театрі. Тому ми закликаємо своїх глядачів не лицемірити. Бо це погано впливає на акторів, вони починають думати, що геніальні, хоча насправді це далеко не завжди так. Одні лажають, а інші кричать «браво», а український театр стоїть на місці.

Про боротьбу

Не дивлячись на те, що Дикий стає популярним, кожного разу, роблячи виставу, не маючи підтримки, ми можемо розраховувати тільки на себе. Якщо у нас відбувається якийсь епік фейл, це ставить під загрозу весь театр. Ми працюємо, наприклад, півроку, і все, що заробляє та чи інша вистава, вкладається у наступний проект. Ми працюємо, де допускаючи думки про провал. І звідси виникає репутація нахабних і самовпевнених. Ця позиція працює як захисна, і як розуміння того, що ми не можемо програти.

Я дуже вдячна глядачам за те, що вони лояльні до нас. Коли ти обираєш команду 19-20 річних людей — разом із цією енергією та ентузіазмом приходить і можливість фейлу.

Найбільш дика ідея

Вона не те, щоб дика… Це історія з «Галкою Моталко». До нас прийшли студенти, сказали, що в університеті їм заборонили грати цю виставу. Я подивилася, мені сподобалося. Але просто так ставити цю виставу на сцені здалося мені нецікавим. Вирішили грати у спорт-залі. Я написала Наталці Ворожбит (автор), вона погодилася. Ми почали шукати зал. І от, пише мені наш постійний глядач, щоб ми приїхали до нього, бо є зал.

Це виявився коледж Івана Піддубного. Я заходжу на територію, розумію, що Ворожбит вчилася у спорт-інтернаті у Києві, і до мене різко доходить, що цей коледж і є той спорт-інтернат з 90-х. І я розумію, що стою саме тут, що тут відбувалися події цієї п’єси, що нам самим запропонували без якогось напрягу зіграти тут. Ви б бачили Ворожбит, коли вона це почула.

Глядачі приходять на виставу на закриту територію.  Спорт-інтернат – це закритий заклад, з годинами відвідувань для батьків, адже діти там фактично живуть. Це гуртожиток, їдальня, школа, зали для тренувань. У нас є можливість показати людям, як виглядає український спорт зсередини. Для мене це досить дико! Це можливість за допомогою театру відкривати інші світи.

Про виставу мрії

Все, що хочеться —  ми робимо. У якісь моменти розумієш, що мріяти та не отримувати – це як займатися сексом без оргазму. Можна мріяти по дорозі на роботу, і тобі вистачає цих декількох хвилин. А можна мріяти, але задавати мрії координати, і тоді вона здійснюється. Я мрію так: Яся, є проект, його треба умістити в рамки 20 тис грн. і таке інше.

Про плани

Мені дуже подобається ідея виходу театру за стіни театру. Спортзал, зоопарк тощо. І зараз є плани з приводу імерсійного театру, із зануренням глядачів у події. У театрі ти завжди знаходишся на безпечній відстані. Твої емоції захищені. Мені дуже хочеться зробити виставу, в якій було б по-справжньому страшно. Ми розробляємо зараз такі імерсійні вистави, з поглинанням сюжетом і ролями для глядачів. Але поки що я дуже обережно це роблю, шукаю підходящі сюжети.

Нещодавно у нас був кастинг для вистави «Юля+ Саня» за текстом Наталки Блок. Це доволі жорстка штука. Вона про українські стосунки, там дуже багато неприхованої реальності, тієї, що потрібно бачити, щоб не толерувати насилля. Є вистави, які мають діяти, як лікар, діагностувати хвороби, робити надрізи. У нас вже був подібний досвід із виставою «Бути знизу». Коли з вистави виходили дівчата, які плакали, які думали, що їх досвід якийсь унікальний, але насправді таких багато.

Ці проекти не комерційні, але це те, що ми маємо робити: слідкувати за гігієною людей, які до нас приходять. Щоб вони слідкували за собою, за своїми близькими. Якщо ти приходиш на «Бути знизу», і тебе немає серед  трьох героїнь, то в тебе точно є така сестра, чи мама, чи подруга, і їй точно сюди потрібно.

Друга вистава, яку ми готуємо — «Асексуали». У мене була мрія, і вона почала втілюватися. Це така антиутопія про світ, де зникла любов і зник секс, як спосіб розмноження за п’єсою Максима Курочкіна з дуже хорошим акторським кастингом.

Третя прем’єра – знову поведе нас у світ чоловіків, це «Історія одного безумства», чеського автора, над якою почала роботу Катерина Башкіна.

Ще готуємо спільний проект з Одеським театром імені  Василька – «Енеїда», не Котляревського, а  Ченського (автор п’єси «Віталік» у Дикому театрі).  Це переписана версія Котляревського, там проведені політичні паралелі. Усіх троянців грають київські актори, а всіх інших – одеські. І це дуже сміливе рішення для державного театру!

З чого почати знайомство з Диким

Я ніколи не раджу найлайтовішу виставу, а всім раджу «Вій». Вона близька до класики, але водночас в ній і достатньо дикості.

Бесіду вела Катя Потапенко

Фотографувала Аліса Семенова

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *