«Галка Моталко», або чому я не віддам свою дитину до спортінтернату. Думка

«Я ніколи не віддам свою дитину до спортінтернату. Чи до будь-якого іншого інтернату. А всі британські фільми про закриті школи — брешуть!», — думала я по дорозі до дому з вистави «Галка Моталко» від Дикого театру. Чи такого ефекту хотіли досягти автори, чи то я надто домашня дитина, яка втекла з літнього табору на третій день. Якщо до середини вистави знаходила навіть деякі аналогії з власним життям, то під кінець зрозуміла, що у мене з героями нічого спільного немає.

Ми безперечно у захваті від самої ідеї виходу театру за межі театру, музею за межі музею, заводу … мабуть треба залишатися у своїх межах. Здавалося б абсолютно непристосований для вистав простір став ще одним персонажем. Спортзал, що розмітив у собі і гуртожиток, і кімнатку у Ялті, і тренувальний майданчик, і все, що завгодно. Маленький світ маленьких дівчат з велетенськими проблемами. Про мінуси і похибки йтиметься далі. Аперитивом до вистави є сам шлях до локації від метро «Лісова». Таке відчуття, що перформенс вже почався: смітник зі стаканчиків з-під кави та недопалків — це ще одна декорація, а колоритні мешканці району — перформери. Робота з аудиторією — як завжди на висоті. Ми боялися активностей у театрі, навіть визначалися із редакцією, хто буде віджиматися, а хто присідати, якщо скажуть. Але нам пощастило.

Маріамі Губіанурі. Негативно

Дикий театр вміє дивувати 

П’єса Наталії Ворожбит «Галка Моталко» була зіграна у спортивному інтернаті на Лісовій, у тому самому інтернаті, де й відбувалися описані події. При вході нас просять вдягнути змінне взуття, або бахіли. Ми заходимо до великої спортивної зали, до майже стадіону, половина якого — це активне поле для гри акторів. На імпровізованій сцені увесь час, доки збирається аудиторія, стоїть заплакана дівчина з високо піднятою у руках подушкою. Одразу — повна атмосфера занурення у дійство. Ще до початку вистави, завдяки анонсам та антуражу стає зрозумілим, що мова йтиме про непросте життя у стінах закладу, який буває жорстоким та непримиренним до тих, хто потрапляє до нього.

Але з початком вистави усі чари руйнуються. На сцені — багато насилля та лайки. І якщо спершу ти думаєш, що таким чином змальовується сувора реальність інтернату, то пізніше вже неможливо зрозуміти, на що спрямовані сцени насилля. Вони невиправдані ані діями та думками персонажів (про них окремо), ані «суворими реаліями». Усе, що ми бачимо — це як спортсменів серйозно готують до змагань, змушують активно тренуватися, не дозволяють пити та курити. І як юні спортсмени (та їх тренери) б’ються, гвалтують, курять та нюхають клей.

Головна героїня — дуже миловидна. На цьому й усе. Пустий персонаж, який бездумно ходить за іншими героями та повторює їхні дії. Можливо, задум був саме таким. Але від вистави, що носить ім’я головної героїні, очікуєш потужного персонажа, або хоча б хорошої акторської гри.

Єдиний персонаж — спортсменка Ракета — має більш-менш повну лінію розвитку: ти розумієш, чим вона мотивована, що відчуває. Інші ж — масовка, яка, до того ж, постійно поповнюється новими обличчями. Ти ще не зрозумів, хто цей хлопець, а тебе знайомлять з іншим, таким самим — безликим. Одна з головних ідей вистави — міцна дружба дівчат-спортсменок. Тільки от незрозуміло, чому вони так люблять одна одну, бо ж усе, що вони роблять разом — це п’ють, курять, матюкаються та кидаються лайном. І, звісно, для певного віку цих розваг може бути цілком достатньо для міцної дружби. Але тоді такі самі вистави відбуваються ледь не у будь-якій школі або дворі.

Так про що вистава?

Про жорстокість та насилля у інтернатах? Але для цього театру недостатньо показати сцени згвалтування та побиття. Вистава — це не соціальний ролик. Катя нагадала мені, що Дикий театр — соціальний театр. А я одразу згадала «Гей Парад» — виставу Дикого з ну дуже соціальним спрямуванням, що, тим не менш, була сповнена символів, що розповідали про дійсно жорстоку та абсурдну реальність меншин в Україні. Морди там теж били, і матюкалися, але це було доречно, бо допомагало розкрити характери героїв, або просто красиво вписувалося у певну сцену. До слова, актори з «Гей-Параду» грали на одному квадратному метрі. А у «Галці Моталко» не справилися з масштабністю простору, як наслідок — паузи між сценами та поганий звук.

Мені дуже не хочеться цього робити, але у голову лізе порівняння з фільмом «Горько» (не за змістом, не дай Боже, а за засобами розповіді). Чому ми вважаємо, що це неякісне кіно? Фільм зображує дійсність певного прошарку людей, він зображує реальність, як вона є, з лайном, що виливається з усіх дірок. Але повторення реальності не робить мистецтво мистецтвом. Мистецтво має власну мову, засоби, завдяки яким «звучить» набагато більш влучно та потужно, змушуючи людей у залі плакати та сміятися, навіть без сцен гвалтування та матюків. Повторюся, я ЗА жорстокість на екрані та на сцені, але це має бути художньо обумовлено. Бо інакше я можу переглянути кримінальну хроніку, або прислухатись до районних джентльменів під вікнами.

«Галка Моталко» вийшла не зображенням, а повторенням, не грою, а хронікою. Мені не хотілося звучати суто негативно. Але цього разу Дикий театр здивував мене саме так.

Катя Потапенко. Позитивно

Спорт калічить?

Український глядач любить комфорт. Він надає перевагу ефекту теплої ванни, навіть дивлячись драматичні вистави. Або теплої ванни, куди поступово вкидають по кубику льоду – аби не образити почуттів, не викликати неочікуваних емоцій і, щоб не дай боже не встав і не пішов. Але, здається, вже всі знають, що Дикий театр так не працює.

Виставу важко порадити через політкоректність: вона реально жорстка. Це не той спектакль, від перегляду якого отримуєш задоволення, а той, який стимулює мозкову активність, викликає сильні емоції і врешті, затримується у пам’яті надовго. Але мені «Галка Моталко» справді сподобалась.

Лев Толстой у критичному і дуже спірному трактаті «Про мистецтво» писав, що справжнє мистецтво обов’язково має викликати емоції (його ідеалом мистецтва був «хор бабів у селі»). «Галка Моталко» не просто викликає емоції – вона піднімає важливу соціальну тему, і вона виглядає саме такою, якою мала бути.

Звісно, непогано було б підрихтувати деталі, «обкатати» майданчик. Великий простір важко заповнити, цього трошки не вистачило Дикому. Через жахливу акустику спортзалу у діалогах акторів  було справді погано чути, де б ти не сидів. Також, є певні питання до історичної відповідності (ну вже вибачайте!). Так як дія відбувається у 1990-х, деякі пісні з музичного супроводу (музика взагалі окремий персонаж у цій виставі, і справді прекрасно створює настрій) варто було б замінити, адже вони вийшли набагато пізніше, як нам здалося. Але це в мені вже прокинувся наш редакційний сноб.

Лишається справжньою загадкою дівчина з подушкою на початку вистави. Маніакально-депресивну поведінку персонажа протягом дії не можна було не помітити, але «рушниця на стіні» так і провисіла там до завіси. Цілком вірогідно, що мета перфоменсу помучити глядачів цією таємницею.

Що здивувало з перших секунд це — неймовірно різна аудиторія. Приємно бачити, що імерсивний театр може зацікавити таку кількість людей різного віку настільки, аби ввечері після роботи їхати на Лісову в спортінтернат, брати із собою змінку, і сидіти майже дві години на лавці. Водночас введення глядача в дію з моменту отримання браслета на руку – великий плюс Дикому. Ефект присутності обіграно надзвичайно вдало.

Актори прекрасно взаємодіяли з глядачами – звертались до аудиторії, підморгували, всміхались, розповідали цю історію не відсторонено. Цікаво було спостерігати абсолютно за всіма, адже глядачі сидять посеред сцени, і дія відбувається, по суті, навколо вас самих.

Для театралів і читачів Cedra «Галка Моталко» — це інший світ, який чимось нагадує роботи Валерії Гай Германіки – з елементами жорстокості, несвідомості, дурощів, подвійних стандартів, садизму. Зазирнувши у цей світ, відчуваєш полегшення, від розуміння, що ти в ньому лише гість, сторонній глядач, зараз все закінчиться, і залишиться лише спогад. І страх, і обурення від думки, що цей світ скалічених доль справді існує зовсім поруч, а тобі просто пощастило жити в іншому.

Найближчий показ: 19, 20 серпня 20:00 (Матеюка, 4) ГАЛКА МОТАЛКО Вигадана історія в невигаданому інтернаті 

Текст: Маріамі Губіанурі, Катя Потапенко, Дарія Сухоставець

Фото: Аліса Семенова

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *