Класики ненавидять

Не соромтесь казати, що вам не подобається всіма визнане щось.

Літературний світ часто живе за принципом відлуння. Якщо велика кількість людей каже, що книга чудова – врешті це стає офіційною версією. І ганьба усім, хто посміє заперечити її велич! Вас зневажатимуть до скону! Та навіть якщо всі, здається, захоплені книгою, можна закластися, знайдеться кілька (а може й не кілька) людей, які відверто ненавидітимуть її. Можливо, вони переховуються.

Дуже шкода, що сьогодні більшість, у тому числі лідери думок і відомі автори, відчувають сором і страх перед тим аби щиро висловити своє ставлення щодо тієї чи іншої книги, адже це ризик створити комусь погану рекламу, нажити ворогів, або розчарувати свою читацьку аудиторію.

Але класики, яких ми всі знаємо і любимо, не приховували своїх вподобань – добре це чи ні (але що цікаво – це точно). Завжди захоплююче побачити битву титанів, особливо в літературі. Бо хто може критикувати класику краще ніж класик?

Гадаю, кожен наш читач знайде у цьому списку хейтерів свого однодумця.

І нехай розпочнеться битва!

«Якщо можна приготувати м’ясо, навіщо ж їсти його сирим?», —

Вірджинія Вульф («На маяк», «Місіс Делловей») про «Улісс» Джеймса Джойса

Зі щоденників:

Середа, 16 серпня, 1922

«Я прочитала 200 сторінок. Навіть не третину. І я була захоплена, зачарована, зацікавлена, першими двома чи трьома частинами – до кінця сцени з кладовищем; а потім — розгублена, знуджена, роздратована і розчарована завзяттям студента, що дряпає свої прищики.

Том, великий Том [Т.С. Еліот] вважає, що це рівень «Війни та Миру»! Безграмотна, неповна книга, мені здається; книга самоучки, робочої людини, і всі ми знаємо, наскільки вони депресивні,  наскільки егоїстичні, наполегливі, сирі, оглушливі і в кінцевому підсумку —  викликають нудоту. Якщо можна приготувати м’ясо, навіщо ж їсти його сирим? Але я думаю, якщо ти такий анемічний, як Том, то у «крові є слава». Я в міру нормальна, тож знову готуюсь читати класиків. Можливо, я перегляну свої погляди пізніше. Цим я не скомпроментую свою критичність. Я посажу паличку в землю, щоб відзначити 200-ту сторінку».

Середа, 6 вересня 1922

«Я закінчила «Улісс», і думаю, що це осічка. В цьому є геніальність, але нижчого гатунку. Книга дифузна. Це солонувато. Це претензійно. Це щось неповнолітнє, не тільки в очевидному сенсі, але і в літературному сенсі. Я маю на увазі: письменник-першокурсник, пише надто багато, щоб бути загадковим; намагається вразити, робити трюки. Я постійно уявляю хлопчика, який сповнений розуму та сили, який надихає, але настільки самозакоханий та егоїстичний, що він втрачає свою голову, стає екстравагантним, манірним, жахливим, хворим, викликає жалість у добрих людей, а у суворих — просто роздратування; хтось сподівається, що він виросте з цього, але Джойсу 40, тож це не здається можливим. Я відчуваю, що міріади крихітних куль проносяться повз і розсипаються на попіл, але жодна не потрапляє в ціль, і не завдає смертельного удару, як наприклад, у Толстого, тому це абсурд – порівнювати його з Толстим».

 

«Дагеротипний портрет пересічного обличчя», —

Шарлотта Бронте («Джейн Ейр»)  про «Гордість та упередження» Джейн Остін

У листі до Дж. Льюіса (коханця Джордж Еліот) 

Cічень 12, 1848

«Чому тобі так подобається міс Остін? Я не можу зрозуміти. Що спонукало тебе сказати, що ти б краще написав «Гордість і упередження», ніж будь-який інший роман? Я не читала «Гордість і упередження» поки не прочитала оце твоє речення, а потім я взяла книгу і прямо «вивчила» її. І що я там знайшла? Точний дагеротипний портрет пересічного обличчя; обережно обгороджений, висококультурний сад з прилеглими кордонами і ніжними квітами, але навіть натяку нема на яскраву живу фізіономію, на відкриту країну, ніякого свіжого повітря, ні блакитного пагорба. Я навряд чи хотіла б жити поруч з її леді та джентльменами у їхніх елегантних, але обмежених будинках. Ці мої погляди можливо обурюватимуть тебе, але я ризикну.

Тепер я можу зрозуміти обожнювання Жорж Санд, хоча я не знаю жодного її твору, яким би я захопилась, все-таки вона має певні уявлення та думки, які я не можу повністю зрозуміти, я дуже глибоко поважаю її, вона прониклива і глибока; міс Остін є тільки поверхово спостережливою. Я помиляюсь? Чи може ти жартував, коли це сказав?»

«Пристрасті їй абсолютно невідомі», —

Про «Емму» Джейн Остін

У листі до В.С. Вільямса

Квітень 12, 1850  

«Я прочитала одну з робіт міс Остін – «Емму», читала з цікавістю, і певним градусом захоплення, яке сама міс Остін знайшла б чуттєвим і принагідним. Нічого схожого на теплоту або ентузіазм – нічого енергійного, гострого, щирого. Є щось цілком недоречне в цій роботі: вся ця демонстрація, авторська мова викликає вихований смуток, ніякого виразу і екстравагантності. Вона робить свою справу, виділяючи поверхню життя щирих англійських людей навдивовижу добре і цікаво. Існує якась китайська вірність, точність у мініатюрних деталях живопису. Вона не рухає свого читача ні до чого серйозного, не турбує його нічим глибоким. Пристрасті їй абсолютно невідомі. Почуття, які вона показує, лише випадково витончені, якісь далекі – надто часта розмова про них перешкоджає гладкій елегантності. Її справа і наполовину не настільки сильна з людським серцем, як з людськими очима, ротом, руками та ногами. Що добре дивиться, гарно говорить, гнучко рухається — це їй вдається; але те, що збурює швидко і повно, сховане, те, від чого кров кидається в обличчя, якесь невидиме місце життєдіяльності та цілеспрямована мета смерті — це міс Остін ігнорує.

Джейн Остін була цілісною та чуттєвою леді, але зовсім беземоційною жінкою. Якщо це єресь, я не можу нічого з собою зробити».

«Її книги засмутили мене так, що я не можу приховати свого божевілля від читача», —

Марк Твен («Пригоди Тома Сойєра», «Пригоди Гекльберрі Фінна») про «Гордість та упередження» Джейн Остін

У листі до Джозефа Твічела

Вересень, 13, 1898

«Я не маю жодного права критикувати книги. І я не роблю цього, крім тих випадків, коли я їх ненавиджу! Я часто хочу критикувати Джейн Остін, адже її книги засмутили мене так, що я не можу приховати свого божевілля від читача; і тому я повинен зупинятися кожного разу, коли я починаю. Кожного разу, коли я читаю «Гордість і упередження», я хочу її викопати і бити її череп її власною гомілковою кісткою».

З неповного фрагмента автобіографії Твена, що має назву «Джейн Остін»:

«Кожного разу, коли я беру до рук «Гордість і упередження», або «Почуття і чуттєвість», я почуваюсь як бармен, що входить у Царство Небесне. Я маю на увазі, я почуваюсь так, як він, напевно, почувається. Він майже напевно закусить свою губу, оскільки навколо будуть ті надзвичайно добрі самовдоволені пресвітеріани. Тому що він вважає себе кращим за них? Ні, зовсім ні. Вони просто не на його смак – ось і все».

Олдос Гаксі («Дивний новий світ») про «У дорозі» Джека Керуака

Біографія Олдоса Гакслі, написана Ніколасом Мюрреєм:

«Я трошки занудився з часом. Я маю на увазі, дорога здавалась мені страшенно довгою».

«Це друкування», —

Трумен Капоте («Сніданок у Тіффані», «Холоднокровне вбивство»)

про «В дорозі» Джека Керуака

 

«Ніхто з цих людей генерації бітників не має нічого цікавого сказати, і ніхто з них не може писати, ні навіть містер Керуак. Це не писання, це друкування»

«Історична фальсифікація», —

Володимир Набоков («Лоліта») про «Доктора Живаго» Бориса Пастернака

З фрагменту інтерв’ю, жовтень, 1972 у Strong Opinions

«Будь-який розумний росіянин побачить з першого погляду, що книга пробільшовицька, і історична фальсифікація, не тільки тому, що вона ігнорує весняну революцію 1917, поки святий доктор переймає з божевільним захватом більшовицький дух, сім місяців потому, — все це відповідає партійній лінії. Залишаючи в спокої політику, я вважаю цю книгу жалюгідною, незграбною, тривіальною і мелодраматичною, зі складними ситуаціями, прихильними юристами, неіснуючими дівчатами та банальними збігами.

Я стоячи аплодував Пастернаку, коли він отримав Нобелівську премію. У «Докторі Живаго», натомість, проза не дотягує до поезії. Там і тут, у пейзажах або подібному, можна відрізнити, мабуть, слабкі відгомони його поетичного голосу, але ці випадкові «ехо» недостатні, щоб уберегти роман від провінційної банальності, характерної для радянської літератури протягом останніх п’ятдесяти років».

«Убогий і заплутаний пошук», —

Володимир Набоков про «Братів Карамазових» і «Злочин і кару»  Федора Достоєвського

У інтерв’ю з Джеймсом Моссманом у The Listener

 Жовтень,  23, 1969

«Якщо ви натякаєте на найгірші романи Достоєвського, то я найбільше не люблю «Братів Карамазових» та «Злочин і кару». Ні, я не заперечую проти душевного пошуку та самоствердження, але в цих книгах душа і гріхи, сентиментальність, і журналістскість, навряд чи обгрунтовують убогий і заплутаний пошук».

«Щось про дзвіночки», —

Володимир Набоков про «По кому подзвін» Ернеста Хемінгвея

  1972 рік

«Я прочитав його вперше на початку сорокових років, щось про дзвіночки, кулі та биків, і зненавидів одразу».

«Які недієздатні він та його обожнювачі», —

Бернард Шоу («Пігмаліон») про «Повне зібрання творів Шекспіра»  Уїльяма Шекспіра

«Сила мого нетерпіння Шекспіра іноді досягає такої висоти, що мені було б легше викопати його і кидати у нього камінням, знаючи, як знаю я, які недієздатні він та його обожнювачі, а він і його шанувальники не розуміють будь-яку менш очевидну форму негідності» .

«Я благаю, більше ніякого Кітса!», —

Лорд Байрон («Паломництво Чайльд Гарольда») про поезію Джона Кітса,

1820

«Ось уренічна поезія Джона Кітса, і три романи Бог зна кого…Я благаю, більше ніякого Кітса! Здеріть з нього шкіру живцем. Якщо хтось з вас цього не зробить, я  сам здеру з нього скальп: неможливо миритися з божевільним ідіотизмом…»

«Князь поверхневого», —

Шарль Бодлер («Квіти зла») про Вольтера у 1864 році

«Я ріс в нудьзі у Франції – однією з головних причин цього є те, що всі тут нагадують Вольтера. Короля анти-митця, царя нонсенсу, князя поверхневого, отця Ґігона редакторів століття».

«Як вони дозволили йому це зробити?», —

Елізабет Бішоп (пулітцерівська лауреатка з журналістики)  про «Ловця у житі»  Джерома Селінджера

«Я ненавиджу «Ловця в житі». В мене пішло багато днів на те, аби витримати сторінку за раз, червоніючи від приниження за нього за кожне дурне речення на шляху. Як вони дозволили йому це зробити?»

Лев Толстой про французьких поетів і не тільки (трактат «Що таке мистецтво?»)

(ред. Варто додати, що весь трактат — суцільне хейтерство класичних музики, літератури, образотворчого мистецтва тощо)

«Люди нашого часу захоплюються Бодлерами, Верленами, Ібсенами, Метерлінками – в поезії, Моне, Мане, Беклінами – у живописі, Вагнерами, Лістами, Штраусами – у музиці, і не здатні розуміти ні найвищого, ні найпростішого мистецтва.

Тільки завдяки критиками, що вихваляють в наш час грубі, дикі, часто беззмістовні для нас твори давніх греків: Софокла, Еврипіда, Есхіла, особливо Аристофана, або нових – Данте, Мільтона, Шекспіра, у живописі – усього Рафаеля, Мікеланджело з його безглуздим «Страшним судом»; у музиці – всього Баха, Бетховена; стали можливими Ібсени, Метерлінки, Верлени, Мелларме, Вагнери, Лісти, Берліози, Брамси, Штрауси і т.д,, і вся ця велетенська маса ні на що не потрібних наслідувачів цих наслідувачів.

У збірці ( ред. «Квіти зла», Шарля Бодлера) немає жодного вірша, який би був простим і який можна було б зрозуміти без особливих зусиль, зусиль, які рідко винагороджуються, адже почуття, які передає поет, негарні, і вельми ниці. Висловлені ці почуття завжди навмисно оригінально і недоладно.

Твори іншої знаменитості, Верлена, не менш химерні і не менш незрозумілі. Як це «в мідному небі живе і помирає місяць», і як це «сніг блищить як пісок»? Все це вже не тільки незрозуміло, але й набір невірних порівнянь. Крім цих штучних віршів, є зрозумілі, проте вже зовсім погані за формою і змістом вірші.

Яким чином французи могли приписати таке значення і вважати великими цих двох віршописців, дуже невмілих за формою, і вельми низьких та вульгарних за змістом? Світогляд Бодлера складається з теорії грубого егоїзму і заміні моральності невизначеним, як хмара, поняттям краси, і краси обов’язково штучної.  Світогляд іншого поета, Верлена, складається з в’ялої розбещеності, визнання свого морального безсилля, і як порятунок від цього безсилля, грубого ідолопоклонства. Обидва при цьому позбавлені наївності, щирості, простоти, проте переповнені штучністю, і самовпевненістю. І ці два поганих віршописця складають школу і ведуть за собою сотні послідовників.

Бодлер та Верлен вигадують нову форму, і при цьому підновлюють її порнографічними деталями. І критика, і публіка визнає їх великими письменниками. Тільки цим пояснюється успіх всього декадентства.

Я читав декілька віршів Мелларме. Всі вони також позбавлені всілякого сенсу…»

Текст: Катя Потапенко

Автор обкладинки: Юлія Новосельцева

Один комментарий к записи «Класики ненавидять»

  1. Пингбэк: Лайся як митець! | CEDRA

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *