6 характерів ненаписаної комедії: Чи потрібна комусь наша драма. Думка

Луїджі Піранделло ламав «четверту стіну» ще до того, як це стало мейнстрімом. П’єсу вперше було видано у 1960-х, а персонажі вже знали, що вони вигадані (Дедпул дізнається про це вже у 1990 -х). Дуже багатий простір для експериментів та уяви. На новій сцені Театру на Подолі можна побачити однозначно майстерне подання матеріалу. Але як і у бездоганному образі француженки має бути певна недбалість, щоб підкреслити її красу, так і наша редакція  знайшла це у виставі.

Катя Потапенко

Глядачі вийшли з театру кожен при своїй думці. Як і було задумано. Хоча, очевидно, основним посилом цього Піранделло, у інтерпретації Малахова, є те, що наша драма нікому не цікава. Що наші історії будуть розказані кимось іншим, матимуть інший сенс, і вже перестануть бути нашими.

Художній стиль Віталія Малахова —  між сучасним і класичним — виправдовує себе. Для порівняння: актори грають стриманіше ніж у Молодому Театрі, або Театрі ім. Лесі Українки, хоча і орієнтуються на «балкон». Надривні завивання та крики, звісно, присутні, проте, як правило, вони зумовлені характером конкретного персонажу, і не є рисою загального стилю гри. При рейтингу 16+  хід вистави не перетинав межі пристойності, глядачі не ніяковіли і не виникало бажання сховати погляд, як це часто трапляється з такими снобами, якими є редакція Cedra.

Впали в око костюми. Не надто «наворочені», вони, тим не менш, доповнювали і в повній мірі пасували персонажам, ніби продовжуючи їхні характери зовнішніми деталями. Дуже вдалий хід – зробити всіх «персонажів» білого кольору. Особливо ефектно це виглядало на початку вистави, коли вони з’являються за склом на сцені. Все виглядає естетично витримано і виправдано.

Сценографія вразила використанням прозорого екрану, що зіграв роль і дзеркала, і скла, і води. Добре обіграна ідея того, що більшість дій відбувається під час репетиції. Але іноді здавалося, що творці вистави дуже хочуть похизуватися екранами та проектором.

Елементи спонтанності, у тому числі і музичні композиції – додають до загальної атмосфери якраз тим, що так сильно вибиваються. Піранделло б зацінив.

Актори усі на своїх місцях. Сподобалось, що вони не виходили з ролей до кінця вистави, навіть на фінальному поклоні. Приємно здивувала Дарія Малахова. Роль ніби для неї написана, дуже органічно і талановито.

Хоча постріли на сцені лунали, але справжню роль «рушниці на стіні» виконала випускниця київської консерваторії оперна співачка Олександра Пашкова. Якщо на початку вистави основне смислове навантаження її персонажа – протиставлення примі, то оперний спів її пролунав гучніше, ніж постріл.

Водночас присутнє відчуття незіграності та імпровізації – не у гарному сенсі слова. Не дивлячись на специфічний стиль п’єси, вона виглядає сирувато. Актори часто затинаються, мова рясніє русизмами (тут вже, напевно, не до них претензія, а до сценариста). Також часом перебіг подій здається дещо затягнутим, актори повторюють один і той самий механізм дій, який не несе особливого смислового навантаження.  Можливо через цю сируватість, як співає Biagio Antonacci наприкінці вистави:  «qualcosa mi manca». Мені чогось не вистачає.

Окремо, хочеться сказати кілька слів про саму залу і «нутрощі чорного куба». На початку лофтовість і недопакованість справляє депресивне враження. Проте глядацька зала виявилася надзвичайно зручною – ідеальна висота рядів, навіть високі зачіски з начісом у театралок попереду аніскілечки не закривають сцену. Зручні крісла, і нормальна температура всередині, попри неопалювальний сезон. Фотогенічний хол, із білим роялем і дзеркальною стіною. Було б гарно, аби на тому роялі ще хтось грав, але всьому свій час.

За табличками редакція вирахувала кілька фуд-зон – буфет, кафе і бар, проте жодної так і не знайшла, хоча аромат кави і відчувався.

І звісно, те, що запам’яталось найкраще: дуже приємний персонал. Ввічливі білетери, працівники гардеробу, а також працівники, що зустрічають гостей. Саме вони закладають основу для сприйняття — або несприйняття театру як установи. Наша редакція розмашистим почерком записала себе до відвідувачів Театру на Подолі.

Фото: Іра Марконі

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *