Вікторія Данелян та Тетяна Цвілодуб розконсервовують музей

 Музейна історія розпочиналася з того, що далеко не кожен міг побачити колекцію. Не говорячи про те, щоб її вивчати. Це були храми для обраних. У наш час неввічливість доглядачів та заборона фотографувати у музеї вже викликають обурення. Але маючи чи не повний доступ до мистецтва та історії (є навіть екскурсії до фондів), музей — чи не найменш клієнтоорієнтоване підприємство. Чи варто розконсервовувати ці установи та боротися зі стереотипами? 

Вікторія Данелян

Кураторка мистецьких проектів, консультант з менеджменту мистецтва та культури, коуч та тренер з культурного менеджменту

▪ Член Правління Міжнародної асоціації менеджерів культури за підтримки British Council та програма для EU-Eastern Partnership

▪ Експерт з програми культури в Британській Раді (Україна)

▪ тренер Академії культурного лідерства (Goethe-Institut Ukraine, Міністерство культури України)

▪ Співзасновник громадської організації «Dream Projects» — міждисциплінарного центру розвитку мистецтва та культури (Україна, Грузія)

▪ Співзасновниця та кураторка художнього і освітнього проекту «Музей Сновидінь» (Київ, Україна)

Тетяна Цвілодуб

Мистецтвознавиця, кураторка художніх та освітніх проектів, психоаналітик.

▪ Співзасновниця громадської організації «Dream Projects» — міждисциплінарний центр розвитку мистецтва та культури (Україна, Грузія).

▪ Со-кураторка художнього та освітнього проекту «Музей Сновидінь» (Київ, Україна)

▪ Асистентка кураторки та дослідниця у міжнародному художньому проекті “Сергій Параджанов — сновидіння XXI століття” (Україна, Грузія)

▪ Надихає та підтримує у створенні проектів, спрямованих на розвиток мистецтва та культури в

Україні

▪ Авторка курсу «Як розуміти сучасне мистецтво. Філософія. Історія. Психоаналіз», «Історія сновидінь» (для дорослих / дітей)

▪ Учасниця проекту Катерини Чудненко «Искусство на кушетке»

▪ Учасниця арт-лабораторії «Gattamelata»

▪ Викладачка у School of Visual Communication (SVC)

▪ Запрошена лекторка|ведуча: Музей Тараса Шевченко, Національний художній музей України (НХМУ), Український Католицький Університет (УКУ), PinchukArtCentre, Громадське Культура (Hromadske.UA), Французький інститут в Україні.

 

Тетяна:

Наша громадська організація Dream Projects вже не вперше співпрацює з різними державними культурними інституціями, в тому числі — державними музеями. У 2015 році ми з Вікторією, мали досвід реалізації міжнародного художнього проекту “Сергій Параджанов — сновидіння ХХІ століття” у Грузії. Проект було реалізовано на одному з 14 майданчиків Національного музею Грузії — у Музеї Історії Тбілісі.

Вікторія:

І нам дуже цікаво порівнювати та виявляти культурні та історичні особливості музеїв у Тбілісі та Києві. Як може бути побудована співпраця із “кураторами-гостями”? Чому саме так? Що дозволено, а чого ні в якому разі не можна робити. І я зараз не говорю про закони, якими регулюється музейна робота, це більше питання особливостей комунікації, наприклад.

 Що вам зробили музеї? Чому вирішили їх розконсервовувати? 

Тетяна:

Музеї нам дали можливість зіткнутися з минулим. Ось що вони нам зробили. А це минуле доволі травматичне.

У XVIII столітті музеї формувалися як найсучасніші культурні інституції, але більшість з них у наш час трансформувалися у музеї-кладовища, мавзолеї або музеї музеїв. Зараз ми можемо спостерігати як доволі романтична ідея зберігання, дослідження та відкритого доступу до суспільної пам’яті подекуди почала структурно вихолощуватись, консервуватись, а отже, працювати як закрита структура, де доступ до опрацювання або споглядання дуже обмежений.

Вікторія:

Така структура, дійсно може добре зберігати, проте не може розвиватись: робити дослідження, інтерпретації та розвивати комунікацію із сучасними відвідувачами музеїв.

Тетяна:

Мої негативні спогади — це робота у музеях Києва під час мого навчання в Академії Мистецтв (НАОМА). Коли, під час виконання завдань з аналізу творів мистецтва, доводилось багато часу проводити біля однієї картини, вдивлятися, щось перечитувати та знов розглядати. Це могло займати 2-3 години. А ще ми розмовляли із друзями-однокурсниками, сперечались. Скільки різних коментарів я почула за це час від музейних працівників. Страх — це мабуть основна форма негативного спогаду, а ще крик “неможна”. Але це почуття досить суб’єктивне, доволі дитяче. Теж саме відбувалося зі мною і в бібліотеках.

І, звісно, приємні враження вдалося набути саме в музеях Західної Європи та США. Це, мабуть, кліше, проте не можу не зазначити на скільки комунікація змінює самопочуття відвідувача, то що можна назвати “атмосферою”.

Вікторія:

Заборони і правила звісно ж існують в усіх культурних інституціях, але їх логіка може бути захисною реакцією “аби чогось не вийшло”, а можуть бути для того, щоб забезпечити комфорт та максимально відкриті умови для дослідників та відвідувачів. “Людяне ставлення”, інтонації та професійне розуміння своїх обов’язків робить “диво”.

Мій досвід роботи з куратором Національного музею Грузії в Тбілісі доводить, що можливо все, якщо прозора комунікація и вся команда (і нашої організації і музейна) працює на один результат.

Як виникла ідея проекту?

Вікторія:

Проект виник  із дворічної дружби з Музеєм-майстернею І. Кавалерідзе та з його директором — Олександром Юніним.

Ми з Тетяною неодноразово приходили до музею і як просто відвідувачі, і як організатори подій, презентували каталог виставки, робили інсталяцію. Нам дуже подобається цей музей, тож коли відчуваєш небайдужість, хочеться робити це місце ще кращим.

Отже, ми почали шукати можливості зробити хоча б невеликі кроки на шляху створення публічного, сучасного музейного простору, і до залучення фінансової підтримки.

І якраз у цей момент, з’явився грант від Українського культурного фонду.

Так народився проект “Kavaleridze.RE:VISION”, який ми вважаємо важливим кроком для переосмислення та формування нової інтерпретації радянської культурної спадщини, впровадження цифрових технологій та діджиталізації експозиції, створення сучасної комунікації для розширення музейної аудиторії.

Також ми вже зараз бачимо як цей проект дає можливість розширити співпрацю музею з іншими громадськими культурними проектами та інституціями.

Тетяна:

Одним із важливих завдань проекту  була організація та проведення міжнародної резиденції для художників та дослідників культурної спадщини радянських часів та інновацій у музейних експозиціях з країн Східного партнерства та Польщі. З кураторським завданням по реформації музейної експозиції за допомогою таких видів мистецтва, як: відео арт, діджитал арт, аудіо-візуальна інсталяція, мистецтва нових медіа.

Вже у процесі реалізації, ми зіткнулися з доволі складними, як на правовому, так і психологічному (супротивом та непорозумінням) рівнями. Тому у рамках цього проекту вирішили організувати зустріч-дискусію, аби у теплому професійному колі обговорити деякі з питань, з якими ми зіткнулись. Назвали зустріч “Розконсервація музею” і влучно потрапили у “болючий нерв”, актуальну тему.

Музей-майстерня надав простір для нашого проекту: експозиційні, галерейні зали, музейне подвір’я, а також частковий доступ до музейних фондів. В команду проекту увійшов науковий співробітник музею — Ольга Співак, з якою ми вибудовували дослідницьку частину проекту, надавали необхідну інформацію для учасників резиденції.

Назвіть три основні, на ваш погляд, чи з огляду на зустріч системні помилки? 

По-перше, можна назвати відсутність толерантності до інновацій у музейній системі, проте це більше характеристика, ніж сама помилка.

Із системними помилками, ми та наші колеги, зіштовхуємося у питаннях:

внутрішньої комунікації (між музейними співробітниками);

— у правовому регулюванні музейної діяльності, а саме відносин структури музейного фонду та кураторів, які працюють з музейною експозицією, прозорості та доступності у веденні фондової документації (відокремлені фонди — це велика проблема);

— а ще, звісно, найгостріше у комунікації музею із відвідувачами, це стосується побудови експозиції (як все буде виглядати, про що буде розповідати та чи інша виставка), це стосується освітніх подій (на яких діти або дорослі можуть у доступній формі отримати нові знання або практичний досвід), а також просте, на перший погляд “привітання від музейного співробітника”, з якого складається враження від музею. Це може бути “Ви куди?”, а може щось більш привітне “Чим я можу вам допомогти?”.

Всі ці пункти мають незмінну, ще за радянських часів (ще з 30-х років) сформовану систему музейної політики, що спирається на вектор закритості та заборони. Ми маємо справу з наслідками, які так просто не подолати. Сучасна система, що доволі часто має орієнтир на уподобання відвідувачів (широкого загалу), звісно, теж не ідеальна. Проте це процес змін, який не можна спинити.

І як каже Катерина Чуєва “не має комунікації — немає музею”.

Також, є ще окрема проблема — школа музеєзнавста майже втрачена. Не зважаючи на те, що вона викладається у багатьох університетах. Страждає науково-дослідницька частина.

Якими є шляхи їх вирішення просто зараз та з перспективою?

Тетяна:

Щодо відносин структури музейного фонду та кураторів, які працюють з музейною експозицією досить показовим є приклад у Музеї Ханенків, про який нам розповіла генеральний директор музею, Катерина Чуєва. Коли фондова колекція “роздана кураторам”, тобто значна частина наукових співробітників музею (які саме й займаються експозицією) є, одночасно і зберігачами колекції, а отже, має до неї доступ.

“Адже, якщо людина не співпрацює безпосередньо з колекцією, їй дуже важко зробити виставку, дуже важко взагалі генерувати якісь ідеї, стати фахівцем. Коли ти не працюєш безпосередньо з предметами, ти не можеш їх досліджувати.”

Катерина Чуєва

Директорка Музею Ханенків

 

Вікторія:

Прийняти ствердження, що музей належить до публічного простору, хоча й у свій спосіб. Це накладає певні зобов’язання на музейну інституцію та на музейних співробітників також. І в нашому контексті — небайдужість, певно головна запорука змін. І зміни в багатьох музеях починаються саме з процесу комунікації.

Зараз ми маємо всі можливості споглядати в нашій країні, як проходить процес розконсервації Одеського художнього музею. І це дуже яскравий приклад розвитку комунікації та тиску зовні від небайдужих людей до культурного надбання, які прагнуть зробити музей публічним місцем.

Тетяна:

Мені здається, досить гарним рецептом вирішення системних помилок є прийняття громадської відповідальності та формування небайдужості у людей, які працюють в/чи з музеями, а також побудови такого вектору, який, як рецепт, сформулювала Катерина Чуєва: “В музеї можна робити все, що не шкодить предметам та іншим людям.” 

Що очікуєте у фіналі проекту? 

Тетяна:

Фінал проекту — це швидше налагоджений процес комунікації професійної спільноти, яка працює з музейними інституціями, що дає можливість швидкого реагування, професійний розвиток і можливість (більшою кількістю) формулювання, внесення та  впровадження законодавчих змін у музейну діяльність.

03 листопада 2018 року

у музеї-майстерні І.П. Кавалерідзе

відбулася дискусія “Розконсервація музею”

у рамках проекту “Kavaleridze.RE:VISION”

Організатори — міждисциплінарний центр розвитку мистецтва та культури «Dream Projects» разом з Музеєм-майстернею І.П. Кавалерідзе

за підтримки Українського Культурного Фонду

у партнерстві з Інститутом Адама Міцкевича.

Учасники дискусії:

Вікторія Данелян — куратор проекту «Kavaleridze.RE:VISION»

Ольга Співак — науковий співробітник музею-майстерні І.П.Кавалерідзе

Кетевані Маркарова — старший науковий співробітник музею-майстерні І.П.Кавалерідзе

Олександр Григорович — науковий співробітник музею-майстерні І.П.Кавалерідзе

Дана Брежнева — учасник проекту «DE NE DE», «АРТЕМ» та «Музей відкрито на ремонт»

Катерина Чуєва — генеральний директор Музею Ханенків

Микола Скиба  — експерт в області креативних та культурних індустрій

Галина Голубева — співробітник Національного музею медицини України, завідувач сектору екскурсійної роботи

Юлія Лешан — співробітник Національного музею медицини України, сектор екскурсійної роботи

Ольга Сало — Національний музей Революції Гідності, просвітницько-інформаційний відділ

Катерина Зайцева — Національний музей Революції Гідності, відділ розвитку та комунікацій

Писаревська Наталiя — директор Державного політехнічного музею

Олександра Провозін — музей міста Львова, головний спеціаліст Львівського міського музею в Львівській міській раді

Мирон Гордійчук — старший науковий співробітник в Національний музей Тараса Шевченка

Станіслав Потанін — директор музею фотографії

Стефанія Демчук — доцент кафедри історії мистецтв у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Валерій Шаповалов — куратор мистецьких проектів

Таїсія Мельник — митець, учасниця резиденції «Kavaleridze.RE:VISION»

Гусарова Анжеліка — письменниця

Модератор дискусії:

Татьяна Цвелодуб (Tetyana Tsvilodub) (куратор дослідницької частини проекту «Kavaleridze.RE.VISION»)

Фото: Олександра Павловська, Ігор Лісецький

 

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *