Калита 2.0: Традиція – це не збереження попелу, це розпалювання вогню

Катя Потапенко

Будь-які традиції оживають завдяки інтерпретації. Музею Івана Гончара вдалося інтерпретувати традиції вдало і на вимогу часу. А точніше, вдалося привабити на святкування дня святого Андрія неймовірну аудиторію, яка якнайкраще показала свою відданість традиціям і вселила у редакцію Cedra надію на те, що українська народна культура не тільки не втрачена, а й має майбутнє.

Традиції вироджуються, якщо їх не вдосконалювати

Для тих, кого назва статті змусила здувати пил зі словника, або, принаймні, заходити на сторінку Вікіпедії, пояснимо, що калита, як предмет – це специфічний корж, який печуть до дня святого Андрія (13 грудня), і який відіграє центральну роль у традиційних обрядах, присвячених саме цьому дню.

За назвою коржика назвали й свято, а точніше специфічний ряд обрядів, які мали алегоричне значення переходу дівчат та парубків з однієї вікової категорії у іншу. Тобто, Калита – це такий собі український різновид ініціації.

Як і більшість українських традицій, Калита належить до дохристиянських часів, і, відповідно, вважається напівязичницьким святом (не дивлячись на збіг із днем святого Андрія). Але, серед усіх подібних обрядів, Калита, напевно, найбільше нагадує виставу. Адже грається вона щоразу за одним (або, принаймні, дуже схожим) сценарієм, і у кожного є своя певна роль у дійстві. Отже, ось вам короткий зміст:

Є антагоніст і протагоніст. Антагоніст – це писар, або пан Калитинський (хто як вигадає), тобто такий собі охоронець калити. Калита висить на гілляці, або ж її тримають на висоті на мотузці, прив’язаною до жердини (або будь-якого її різновиду). Протагоніст, це пан Кочержинський (або знов таки, в кого на що вистачить фантазії), який «під’їжджає» до писаря на кочерзі, або вінику, або на тому, що знайшов, і веде з ним діалог. У ході діалогу (всі репліки, як правило, традиційні і майже незмінні) виявляється, що Кочержинський приїхав із намірами кусати калиту. Він намагається це зробити, але, якщо раптом він починає сміятися, калиту піднімають вище (тобто дотягнутись до неї він вже не може), і писар малює йому «джокерську» усмішку розведеною сажею.

Дівчата в цей час грають роль дівчат.

Варто сказати, що дійство в музеї було досить близьке до традиційної Калити. Дещо осучаснені діалоги, ускладнена задача із кусанням, окрім того, протагоністу задавалась маса інших завдань, тільки виконавши які він міг приступати, власне, до виконання своєї мети.

Виглядає це все справді кумедно. І що дивовижно – охочих бути обмазаними і обсміяними всіма присутніми – вистачало. Редакція приємно здивувалась із кількості молодих людей, готових взяти участь в усіх бешкетуваннях і випробуваннях, і стати об’єктом приколів у стилі сільського тамади від ведучого заходу.

Варто зробити ремарку: трохи подуріти на Калиту сам Бог велів (майже прозора гра слів). Бо за народними віруваннями, саме у цей день заборонена будь-яка інтелектуальна праця, адже можна втратити розум. Тому наступного року маєте ще одне круте виправдання для начальства, чого ви не прийшли 13 грудня на роботу (не дякуйте).

Ведучий, попри жарти нижче поясу (а дітей на заході було повно), абсолютно гармонійно вписався у розклад. Адже завжди головне бути доречним – із цим завданням він справився вдало.

 

Традиціоналісти – песимісти по відношенню до майбутнього і оптимісти по відношенню до минулого

Музична частина Калити була приголомшлива. Народні інструменти, запальне виконання, і відсутність дистанції між музикантами і учасниками створювала особливу атмосферу квартирнику, при неймовірній кількості людей. Дивовижно, що до групи музикантів приєднувались і деякі відвідувачі, які раптом посеред натовпу діставали сопілки і починали підігравати музикантам. Це справило неабияке враження на німкеню Анніку, яка завітала на захід аби ближче познайомитись з українською культурою:

Я була впевнена, що це буде більше схоже на ярмарок, знаєте, де все буде просто виставлено на показ і на продаж. Але я приємно вражена! Ніколи не бачила такої кількості молодих людей так явно захоплених народними традиціями. Не думала, що у вас стільки молоді має такий шикарний традиційний одяг. А ці сопілки! І при цьому все виглядає дуже гармонійно, як велика родина, як велике весілля.

Після виконання традиційного обряду Калити, співання пісень, та різноманітних ворожінь, розпочалась танцювальна частина, яка вразила таких скептиків, як редакція Cedra, іще більше. Під диригуванням ведучого відвідувачі побудувались парами (із незнайомими людьми у тому числі) і виконували прості рухи деяких народних танців. Навіть у досить великому виставковому залі танцюючих було настільки багато, що тактильного контакту з усіх сторін було не уникнути. Танці захопили абсолютно всіх, включно з ведучим та музикантами, які не хотіли йти навіть після 22:00 (коли захід мав офіційно закінчитись).

Гопак, гуцулка, коломийка, зайчик, те, що ми в дитинстві називали «струмочок», модифікована подоляночка, навіть полька – це особливі відчуття, а тим більше для новачків. Загальний запал передавався усім, і врешті сидіти на стільцях стало просто соромно.

На нашу скромну думку такий запал і готовність танцювати у прямому сенсі до упаду зумовлена частково рутинністю та нудотою сучасного життя. Не будемо багато розповсюджуватись на тему гаджетів, інтровертів та інших іншомовних слів, але такі заходи, як цей, допомагають елементарно згадати, що ми живемо. Що крім роботи та пасивних розваг, є дещо, дещо невловиме, несвідоме, що непомітно доповнює життя, як один шматочок пазлу, знайшовши який, розумієш, яким неповноцінним був до того.

Те, що забули сини намагаються згадати онуки

Найбільше на Андріївській вечірці запалювали студенти. Вони складали близько половини відвідувачів, і вражали нехарактерною для сучасної молоді активністю. На противагу інфантильним хіпстерам і знудженим життям тинейджерам, молодь на Калиті проявляла неабияке знання традицій та бажання взяти участь у всьому, в чому тільки можна взяти участь, не соромлячись, не вагаючись, не втомлюючись.

Хлопці, з татуюваннями та тонелями у вухах у свитках та вишитих сорочках, вибивали гопака з таким запалом, що позаздрив би Вірський, на диво не виглядали сюрреалістично. Навіть навпаки: весь цей активний натовп створював відчуття якоїсь буденності, але в гарному сенсі. Ніби от так і треба. Ніби саме так всі проводять кожен вечір четверга. Ніби це звичайна вечірка, подібні до якої всі ці люди відвідують регулярно. Ось це, ця свобода від упереджень, від стереотипів про «сільський фльор» українських народних традицій і зробило цьогорічну Калиту у Гончара такою особливою, і остаточно переконало, що: «Традиція – це не збереження попелу, це розпалювання вогню»

Під враженням від українських традицій Катя Потапенко
Фотографії Юлії Остроушко

 

2 thoughts on “Калита 2.0: Традиція – це не збереження попелу, це розпалювання вогню

  1. Pingback: В музей на Weekend: 14 найкращих музеїв України 2018 року за версією редакції Cedra | CEDRA

  2. Pingback: Весна. Кураж. Базар | CEDRA

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *