Хіба ревуть воли. Мюзикл?

У шкільних творах ми писали щось про зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, що це саме гноблення – корінь зла для українського народу. Але, окрім іншого, “Хіба ревуть воли, як ясла повні” – історія про молодь, про пошук свого шляху у житті, про пошук правди. Тема актуальна і зараз. Так, ми маємо більше можливостей отримати освіту, змінити професію, знайти себе. Тепер існує медичне заключення про наш моральний стан, наприклад, депресію. Але проблеми, підняті колись Панасом Мирним, залишаються у середовищі і досі. І це стосується далеко не лише гноблення селянства. 

Катя Потапенко

З будь-якої вистави на основі такого похмурого, депресивного і сірого твору, як «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» дуже складно не піти.

Відповідаю винятково за себе, але впевнено: те, як адаптував Мирного Театр на Подолі – єдиний прийнятний варіант. Кошмар усіх восьмикласників України нарешті отримав нове бачення і не викликає бажання померти і ніколи більше не їздити у село.

Так, звісно, еклектичне представлення у вигляді наполовину класичної вистави і наполовину рок-концерту, могло викликати обурення у палких шанувальників Панаса Мирного. Проте, Театр на Подолі не має репутації відмінника, що повторює за вчителем слово в слово, тому й очікувати від нього канонічного сюжету – не варто (тим більше, що на канонічних «Волів» навряд зібрався б аншлаг).

«Подільського» Мирного можна навіть показати дітям, на відміну від самого літературного твору, без шкоди для їхнього психічного здоров’я. Збережені основні образи, характери персонажів, поворотні точки сюжетних ліній. Усе, окрім фіналу, який більше прийдеться до душі тим людям, які хочуть жити. Тобто, майже всім.

«Талановита людина – талановита в усьому» – намагаються сказати нам актори цієї вистави. Так, ми це визнаємо, проте іноді намагаються вони занадто сильно. Я натякаю на те, що один раз почути вокал і музичну майстерність кожного персонажа – було б достатньо. Напевно, проблема у тому, що актори спочатку проговорюють свої репліки, а далі у пісні співають, по суті, те саме. Тобто, глядач двічі отримує одну інформацію.

Хоча, стиль і подача дуже імпонують. Немає надриву, гри на задні ряди, усі виглядають органічно, навіть враховуючи дивні костюми і спорадичні пісні. Невеличка хиба на початку, для затравки, коли у бабусі Чіпки не відкрилися двері, і одними з перших слів, що почули у залі було: «Да не открывается она, блин, чего-то» – задала потрібний тон подальшій виставі. Трохи фарсу, трохи свободи – і все доречно, адже грають для нас, за сюжетом, в’язні.

Отже, очевидний плюс – акторській грі, музичному таланту трупи, оригінальному прочитанню твору, при збереженні основних символів та характерів персонажів, і оптимістичному фіналу. Незначний мінус – перенасиченню музичною частиною та загальній тривалості вистави.

Маріамі Губіанурі

Так а де ж, власне, воли?

Почнемо з того, що вистава живе у подвійному світі. Є світ Чіпки, його односельчан, отари овець на широкому полі та кріпосництва. А є — світ сучасної в’язниці, у якому герої вистави — це в’язні, пани — це наглядачі, а хати — камери.

Перед нами доволі мінімалістична та сувора сценографія, актори у своєрідних ( по-в’язничному “що дали, те й носи”) костюмах та музичний супровід, що місцями нагадує “блатні” мотиви.

Актори та сценографія впоралися з подвійним світом, а музичний супровід — не впорався ні з чим. Драйвовий звук та непогане виконання не вийшли на перший план перед слабкими текстами пісень. Хоча, цей момент можна виправдати тюремною тематикою. А от неймовірну затягнутість музичного супроводу я виправдати не змогла.

Не лише через постійно лунаючий саундтрек, але й через (таке притаманне українському театру) недооцінювання мови символів, вистава виявилась перевантаженою. Поставлено забагато сцен, що не впливають на хід сюжету або на розкриття персонажів, і не є художньо доцільними.  У якийсь момент ловиш себе на думці, що спостерігаєш не за соціальною та персональною драмою, а за хронікою життя сільської родини.

Ось в такі моменти і постають питання: Так а чого Чіпка? А навіщо він так? За що? Хоч і знаєш твір, і розумієш його мораль, але сплутані дії героїв на сцені не переконують у вірності їх рішень.

Підсумки? Серце просило більше лаконічності та символізму, менше музики та хронометражу. Голова дякувала за цікаву ідею, гру акторів та візуальне оформлення (звук, світло — все прекрасно).

Катя додала до плюсів оптимістичний фінал, а от для мене це мінус. Усього було багато у виставі, але волів не вистачило.

 

Аліса Семенова

Якщо мене спитають друзі та знайомі чи варто іти на “Волів”  “Театру на подолі”, я відповім: “однозначно так”

Взагалі не розумію нащо позбавляти себе прекрасної можливості вилікувати стару дитячу (читай шкільну) травму.

Пригадуючи шкільну програму з української літератури, у мене майже завжди починає сіпатися око, і зовсім не від безталанності або одноманітності, а скоріше через безвідповідальне відношенні до програми курсів. Здається, що її (програму) складали люди, які всією душею бажають, щоб молодь зненавиділа українських письменників та літературу загалом.

Тому, хочеться зняти капелюха перед сценаристом Віталієм Жежерою, режисером Віталієм Малаховим та перед усім колективом, за сміливість. Сміливість взяти важкий, хоч і безперечно сильний матеріал. За сміливість зазіхнути на “святе” тут окрема подяка, бо нічого так не оживляє золотих ідолів, як нове прочитання та трактування. Особливо зараз, коли ми нарешті почали повертати все добре забуте українське, не тільки до шкільних підручників, а й до свого життя!

P.S. Мені завжди здавалося,що багато речей на сцені стануть набагато кращими якщо додати трохи року!

Фото: Ira Marconi

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *