Причини почути і побачити Тома Оделла

Приїзди цього млявого білявого брита у Київ щоразу супроводжуються масовою істерією. Можливо тому, що така вже його аудиторія, а можливо, через спрагу за меланхолійно-романтичною якісною поп-музикою, а можливо це просто тому, що українці не можуть встояти перед британським шармом.

Причина перша: стиль

Чи багато сучасних виконавців міжнародного рівня виходять на сцену у костюмах? У справжніх, строгих костюмах, а не рожевих чи в блисткітках, як у героя Хмельницької області Анатолія Гнатюка чи Віталія Білоножка. І в сорочці, а не на голе тіло. Так, є Hurts, так, є Сем Сміт, є L.P, є Олександр Пономарьов. Але мінімалістичний стиль Тома Оделла справляє якесь особливе враження. Він на диво органічно поєднує в собі діаметрально протилежні образи – він лондонський денді, він розгублений студент, він підкорювач сердець, він трагічний соціопат, він хлопець з твоєї школи, який ніколи не був популярним, але грав на музичному інструменті, у чому був особливий шарм.

Нам подобаються книги чи фільми тоді, коли ми можемо асоціювати себе з певним персонажем, або, можливо, з автором. Так само і з музикою – вона подобатиметься нам тоді, коли тексти містимуть відсилку до нашого життя, а мелодія потрапить в одну тональність з нашим самопочуттям.

Мінімалізм Оделла проявляється не тільки у стриманому одязі і скромному зовнішньому вигляді. Сцена на його шоу також завжди зберігає ореол камерності. Темні тони, рояль, свічки, або тьмяні напівпрозорі промені прожекторів. Ніщо не має відволікати від головного.

Причина друга: фортепіано

Тома Оделла і справді можна впізнати за характерним фортепіанним інтро у кожній композиції. Досить просте, воно легко запам’ятовується і чіпляє своєю легкістю і повітряністю. Він далеко не перший і не останній, хто виступає у форматі голос + фортепіано + гурт. Та суперсила Оделла у тому, що при максимальній присутності навколо людських створінь, його музика видається цілеспрямованою, і складається враження, що вона резонує з кожним індивідуально, що вона звучить тільки у ваших вухах.

Причина третя: тексти

Ми любимо Тома Оделла ще й за тексти. Його пісні створені скоріше у розповідному стилі. Його можна порівняти (не тільки у плані текстів) із Леонардом Коеном, Кет Стівенс, місцями навіть із TheKillers. Редакція Cedraз гордістю вважає, що українська аудиторія (принаймні вже досить вагома її частина) нарешті відійшла від радянського формату прослуховування іноземних зірок, коли текст був набором звуків, які кожен інтерпретував по-своєму. Слова важливі. Тома Одела можна віднести до тих виконавців, чиї слова і справді можуть зачепити дещо всередині і підштовхнути, не до прірви, але, як мінімум до розмірковувань, і, можливо, навіть пошуку відповідей.

Сам Том каже, що одним з його найбільших натхненників є Нік Кейв, відомий своїми макабричними баладами про вбивства, текстами-повістями і меланхолійно-таємничим тоном. Як для порівняння із Ніком Кейвом, то Одел надто позитивний. Напевно просто ще молодий.

Причина четверта: популярність

Одел став популярним далеко не одномоментно. Його шлях є досить типовим і для українських виконавців також. З маленького містечка, не знав, чим хоче займатись в житті, із жахливою зачіскою, вирішив піти у музичний коледж. Далі виступи у пабах і клубах, поїздки на фестивалі, корисні знайомства, пісні, викладені в мережу. І от так поступово AnotherLoveз’явилась у плейлистах по всій земній кулі.

А потім бац. І Кевін Спейсі знявся у кліпі на той час двадцятип’ятирічного Оделла. Кевін. Спейсі. Ось вам і кліп, для ознайомлення.

Причина п’ята: ми просто любимо британців

І це правда, яку марно заперечувати. Ера голівудських красунчиків з білосніжними усмішками, ідеальними торсами, і розстібнутими сорочками давно вже минула. Ні. Нам більше по душі несиметричні британські обличчя (ще бажано, щоб був зламаний ніс, широко поставлені очі, криві зуби, чи гіпертрофовані скули), занедбане волосся, простий одяг, депресивна музика, байдужий погляд. І тендітні українські дівочі серця тануть повільно, але не надто сильно впираючись, як останній київський сніг наприкінці березня.

І отак просто Девіди, Бенедикти, Адами, Теодори і Томи посідають чільне місце у наших навушниках, серцях та заставках на екранах айфонів.

Але ми тут говоримо не про дівчачі мрії. А про музику. Просту і якісну. Ту, яку варто почути наживо.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *