Ніч традиційного танцю: о, чудовий, новий світ!

Катя Потапенко

Танці до світанку і довше, устриці і вино, жива музика, костюми – музейні експонати. Ні, це не  шкільний випускний Кловського ліцею. Це Музей Івана Гончарата “Рись” за підтримки Українського культурного фонду вирішили побалувати киян і влаштувати свято, яке можна було б назвати «ніч Києва», адже припало воно на останні вихідні травня. 

Уявіть собі Україну.

Ні, серйозно.

Україну, де рівень патріотизму такий як у США, де прапор на кожному флагштоці, де на вулицях чути українську у 99%, де знають дати найважливіших історичних подій, напам’ять цитують вірші українських поетів, де всі ввічливі, усміхнені, товариські, де вітчизняний контент превалює в усіх сферах життя. Словом таку, якою вона має бути. Таку, якою легко пишатися. 

Моменти, коли відчуваєш ніби живеш у цій Україні трапляються нечасто. Тому так цінно запам’ятовувати найменші дрібниці, деталі таких моментів, щоб потім оживляти їх у пам’яті, коли стає зовсім кепсько, і нагадувати самому собі, що так буває не завжди.

«Ніч традиційного танцю» стала для редакції дверима у один з таких моментів.

Танці

Більшість з нас танцювало всю ніч лише один раз у житті. На шкільному випускному. Хтось з нас відсиджувався в куточку, намагаючись не потрапити на очі нетверезим однокласникам або й сам тримався за скатертину.  Але це якісь несправжні танці. Чітінг, вам так не здається?

Що таке справжні танці редакція вже побачила одного разу, і до речі, на цьому ж таки зачарованому місці (прочитайте наш матеріал про Калиту). Але цього разу «Ніч традиційного танцю» перевершила весь попередній досвід. Відсидітися не вдалося нікому – та ніхто й не намагався! Шість колективів з різних куточків України та один з Багарії, зі своєю музикою, у традиційних костюмах, притаманних конкретній місцевості, закордонні гості у вигляді голосних німців з неймовірними перами на капелюхах підняли на ноги усіх, хто пройшов крізь ворота музею того вечора. 

Програма була приблизно такою: колектив танцівників та музикантів виходив на танцпол та сцену, демонстрував свої вміння, а далі танцював їхню полегшену версію разом з усіма присутніми. Чому у коломийці краще міцно триматись за партнера, у справжньому гопаку відчувати центр тяжіння, в українському вальсі не робити великих кроків, а для метелиці потрібно саме три пари – під кінець заходу у жодного з присутніх не лишилось сумнівів щодо того, як відповісти на ці та інші питання про український традиційний танець.

Слід подякувати організаторам, які добре продумали планування місця. Крім сцени для музикантів і великого майданчику для танців, поруч була розташована зона фудкорту, а також лавки та стільці для тих, хто вирішить перепочити. Все виглядало органічно і жоден з аспектів проведення та організації заходу не викликає претензій.

Люди

Перше, що здивувало, це кількість. Попри не таку вже й низьку ціну квитка (300 грн), протанцювати в музеї ніч вирішило близько півтисячі людей. Другим сюрпризом було те, що більшість з цих людей не потребувала майстер-класів з народних танців – вони самі б могли їх давати. 

Звісно ж, ще однією приємністю був культурний рівень публіки. Без образ, але контингент явно відрізняється від відвідувачів нічних клубів. Люди прийшли потанцювати в музей, врешті-решт.

І чи не цікавіше за самі танці, на погляд редакції, було розглядати костюми та сукні, у які була вбрана публіка. Вишиванкою нині навряд чи когось вразиш (численні марші вишиванок та публічні заходи, на щастя, це доводять), але такою кількістю цілих строїві мало хто може похвалитися. Показ традиційної української моди – це мала б бути друга назва заходу. 

Намилувавшись різноманіттям вбрань, натанцювавшись традиційних танців, і наївшись устриць із сидром, усі присутні мали також нагоду відчути, що Love is in the air, і послухати традиційну весільну музику, коли посеред заходу (не без допомоги організаторів) відбулось зворушливе освічення. Дівчина плакала, але погодилась, публіка плакала і так само б погодилась, і в усіх був привід відзначити це свято кохання у атмосфері української традиції. 

Ніхто не відчував себе самотнім, бо українські традиційні танці не можна танцювати одному. Інтровертам довелося відчути себе в «гурті». Та навряд чи хтось був проти. Адже як можна відмовити потанцювати кільком сотням усміхнених, ніби з обкладинок модних етно-каталогів молодикам і дівчатам?

Редакція Cedra чекає продовження, і вже підбирає сукні для наступного заходу. 

Дозвольте і собі втекти на ніч у світ, яким він мав би бути.

Фото: Юля Остроушко та Настя Телікова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *